| На следующих занятиях мы рассмотрим т.н. "кассетный скандал" и дела о покушениях на кандидатов в президенты Украины в периоды выборных кампаний | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |
Когда 5 сентября 2000г. увидел в УП материал Все про Олександра Волкова ( http://www.pravda.com.ua/news/2000/9/5/278.htm ) и показал его своему приятелю, то он сказал: - Этот журналист подписал себе смертный приговор. И вскоре Гия исчез. Ниже мы приводим тексты полныых версий еще сохранившихся на некоторых сайтах материалов. http://compromat.ru/page_10095.htm Главный "серый кардинал" Украины Оригинал этого материала
© FreeLance Bureau, 04.09.01 Волков без овечьей шкуры Иван Степанов [Олег Ельцов - прим. Компромат.Ру]
Александр Михайлович Волков: народный депутат Украины, олигарх, руководитель второй президентской кампании Леонида Кучмы, человек, против которого бельгийские власти пытались возбудить уголовное дело, а украинские борцы с мафией обвинили в укрытии на зарубежных счетах в Бельгии, Великобритании, Франции, Люксембурге, Германии Швейцарии и Латвии не менее четырех миллионов долларов. По данным бельгийской полиции, на юге Франции Волков с супругой обзавелся двумя квартирами, а на Карибских островах зарегистрирован на его имя самолет Ту-134. Волкову закрыт въезд во все мало-мальски приличные страны. Но тот продолжает твердо стоять на ногах, не взирая на лавину компромата, которая почему-то не заставила Кучму отречься от своей тени.
30 апреля 1998 года Кучма наградил своего помощника Александра Волкова "за весомый личный вклад в содействие развитию рыночной инфраструктуры в Украине" знаком президента Украины "За заслуги 3-й степени".
С овощной базы - в олигархи Родился Александр Михайлович Волков в Киеве 30 апреля 1948 года - в рабочей семье. Образование высшее, инженер-технолог.
Отец: Михаил Карпович Волков, русский, уроженец Смоленской области, пенсионер, ветеран Великой отечественной войны и социалистического труда, Герой Советского Союза.
Мать: Нина Никитична Волкова, украинка, рабочая, умерла в 1988 году.
В 16 лет Александр Волков начал работать слесарем-ремонтником в Киеве. Службу в армии проходил в какой-то спецчасти Московского военного округа.
Затем окончил Киевский торгово-экономический институт. Длительное время работал в системе торговли агропромышленного комплекса. Последняя должность на госслужбе - директор плодокомбината Радянського района Киева.
В 1989 году основал и возглавил производственный кооператив "Декор", в 1991 году - производственно-коммерческое предприятие "ВГВ" и производственное объединение "ВАМ", специализировавшиеся на поставках предприятиям АПК топлива, запчастей, занимавшихся также переработкой сельхозпродукции.
В 1992 году основал телерадиокомпанию "Гравис". Тогда же был принят в правление украинского Союза промышленников и предпринимателей, приглашен в совет при премьер-министре Украины Леониде Кучме. А в период первого президентского срока Кучмы Волкова пригласили к нему в советники по внешнеэкономическим связям.
После зачисления Волкова в команду Кучмы, его политическое влияние неумолимо росло. В октябре 1998 года на волне разгоревшегося международного скандала вокруг его персоны, он проходит в парламент по избирательному округу № 208 в Черниговской области, получает депутатскую неприкосновенность. Член парламентского Комитета по вопросам законодательного обеспечения правоохранительной деятельности. Из неофициальной биографической справки Наш герой родился и вырос на Сталинке (район г. Киева). Рядом с ним рос его "дружбан" - киевский криминальный авторитет "Кисель" - Кисель Владимир Карпович.
С самого начала Кисель имел очень сильное влияние на Волкова. Это и не удивительно, ведь он был пять раз судим за тяжелые преступления. Партнеры очень удачно использовали развал Союза (к этому времени Волков занимал одну из ключевых должностей в торговле г. Киева). Объединив свои возможности и усилия, они стали захватывать сферы влияния и доходные виды бизнеса.
Но тесные связи Волкова в криминальных кругах Киева не мешали его дружбе с представителями силовых ведомств. Наш герой всегда был расчетливым человеком. С силовиками он делился деньгами еще в советское время, и тем более - в период развала экономики, захвата сфер влияния. Но только этим отношения Волкова с правоохранительными органами не ограничивались.
Еще 16 марта 1970 года Волков написал подписку о вербовке его агентом оперуполномоченному Уголовного розыска Киева, избрав псевдоним "Михайлов" (личное дело № 270400). Регистрация этой вербовки агента осталась в виде учетных документов (журналы, карточки) в УВД г. Киева, но тщательно скрывается от сотрудников. Само "досье" находится теперь лично у министра внутренних дел под семью замками и будет использовано при необходимости, о чем министр доверительно по пьянке говорил своим соратникам.
В одно время Волков был на связи у оперуполномоченного Велигоши. Последний, работая в Уголовном розыске, являлся одним из немногих оперов, который и знал как раз и знал будущего "серого кардинала" в качестве агента под псевдонимом "Михайлов" (регистрационный номер №20-190 за 1970 год). Они были дружны. Велигоша помогал как мог будущему олигарху, когда Волкова пытались привлечь к уголовной ответственности и судили в Днепровском суде г. Киева по ст.206 ч.4 Уголовного кодекса. В знак благодарности Волков в 1997 году "уболтал" президента Кучму, и был подписан Указ о присвоении Велигоше генеральского звания, хотя он работал на должности начальника управления охраны.
Имея постоянное прикрытие и защиту киевской милиции, Волков и Кисель работали в бизнесе смело, и заработали большие деньги. Частично деньги оседали в Украине, а большей частью уплывали на зарубежные счета (они были и есть не только в Бельгии, но и в других странах дальнего зарубежья). Частично об этом уже сообщалось в статьях нардепа Украины Г. Омельченко и его соратников по "Антимафии".
Неудивительно, что Волков к 1994 году был богат и смог оказать финансовую помощь на президентских выборах, заручившись доверием всего предвыборного штаба Леонида Кучмы и его руководителей Пустовойтенко В.П., Табачника Д.В., Кураса И.Ф.
Со второй половины 1994 года Волков в сфере бизнеса стал работать еще раскованнее под надежным прикрытием своего должностного положения - помощника Президента Украины. Первые большие деньги Как выяснили члены парламентской комиссии по расследованию депутатских прегрешений, первая недвижимость за рубежом появилась у Волкова после следующей операции.
13 сентября 1993 года гендиректор СП "Субито" А.М.Волков направил на имя премьер-министра Украина Л.Д.Кучмы письмо такого содержания:
"Уважаемый Леонид Данилович! СП "Субито" в течение ряда лет специализируется на поставках из России присадочных масел, дизтоплива и бензина для предприятий сельскохозяйственного сектора страны. В настоящее время имеется возможность по невысоким ценам произвести поставку в Украину дизтоплива (175-180 $ за тонну) и бензина (185-190 $ за тонну). Указанные нефтепродукты могут быть поставлены на Украину в течение 10 дней. Для стабилизации цен на нефтепродукты просим оказать содействие в покупке валюты по курсу Национального банка Украины. Контракт прилагается. С уважением, генеральный директор А.М. Волков"
Волков и "Сеабеко" Александр Волков отвечал за украинское направление деятельности сканадально известной фирмы "Сеабеко", которую основал гражданин Швейцарии Борис Бирштейн, Напомним, нынешний сопредседатель Высшего экономического совета при президенте Республики Молдова. Бирштейн долгое время жил в Литве, затем эмигрировал в Израиль, откуда переехал в США, а затем в Швейцарию. В Парламентские "следователи" о Волкове С тех пор Волков официально не занимался системным бизнесом в Украине. Те украинские фирмы, которые являлись его собственными и существование которых признает сам Волков, работали скорее номинально: торговля джинсами - это не уровень бизнесмена и политика такого масштаба. Его экономические дивиденды с 1994 года напрямую зависели только от качества отношений с первым лицом государства и, соответственно, от возможности решать вопросы и проблемы, обратившихся к нему.
В октябре 1999 года получило огласку сенсационное заявление группы депутатов на имя Президента Кучмы. В нем, в частности сообщалось:
"Члены Временной следственной комиссии Верховного Совета Украины и судебные органы Королевства Бельгия, в частности, установили, что бывший помощник Президента Украины (ныне - его советник), народный депутат Украины Волков А. М., используя свое служебное положение на протяжении 1994-1997 годов, как сам лично, так и вместе со своей женой и другими гражданами Украины (Юрий Назаренко, Виктор Ластовицкий) занимался за пределами Украины незаконной финансово-коммерческой деятельностью и "отмыванием" денег. А именно: основывал и регистрировал различные коммерческие фирмы, в том числе и в оффшорных зонах, открывал и использовал в заграничных банках личные валютные счета, а также счета для коммерческих структур, в каких он был учредителем, и укрывал на этих счетах валютную выручку в особо крупных размерах. Расследованием установлено, что с 1993 по 1997 годы на личные счета Волкова А.М. и счета его фирм в банках Бельгии поступили средства на общую сумму почти 16 миллионов долларов США и 8 миллионов бельгийских франков...".
В обращении также отмечалось, что судебные органы Бельгии 18 марта Волков о себе "Мне никогда ничего "не кажется" - я или знаю то, что мне необходимо, или знаю где узнать...".
"Я не определяю себя ни под каким номером. Меня полностью устраивает фамилия Волков. Не отмечаю за собой никакого взлета, поскольку известно, что за взлетом всегда наступает падение. Мне не нужен был взлет, так что падение - тоже не мое. В публичной же политике я давно. В 93-м я работал с премьером Кучмой, с 94-го - с кандидатом в президенты и президентом Леонидом Кучмой...".
"Может кому-то не нравится моя парламентская активность? Я - не топ-модель, чтобы всем нравиться. Я - народный депутат Украины Волков, с собственными политическими убеждениями, которые реализую, заметьте, только в рамках закона. Кому-то это не нравится? Это их проблема. Однако я не завидую тем, для кого Волков - это проблема. В жизни таких людей, конечно, "всегда есть место для подвига". Вот только порекомендую всем остальным быть как можно дальше от этого "места подвига". Партийная принадлежность
Участие в президентской кампании-98 Во время президентских выборов-98 у Леонида Кучмы работало три избирательных штаба. Первым по значимости руководил Александр Волков, на то время - руководитель пропрезидентской депутатской фракции Верховной Рады "Регионы Украины". Правой рукой Волкова в этой работе был Игорь Бакай, председатель НАК "Нефтегаз Украины".
Кстати, незадолго до начала этой широкомасштабной избирательной кампании суд бельгийской столицы как раз и выдвинул против Александра Волкова обвинение в отмывании "грязных" денег. В Брюсселе были арестованы валютные счета Волкова и подконтрольных ему коммерческих структур на сумму в 140 млн. бельгийских франков.
Полезным будет вспомнить и руководителей иных избирательных штабов Кучмы, поскольку после переизбрания "нового старого президента", все они превратились в скрытых или явных врагов, претендующих на самое близкое место у президентского трона. Впрочем, по сей день это место прочно занято Волковым.
Вторым штабом руководили вице-спикер Верховной Рады Виктор Медведчук и народный депутат Григорий Суркис. В свое время Медведчук, юрист по образованию, соучредитель украино-израильской адвокатской компании "BIM", принимал участие в юридическом оформлении документов футбольного клуба "Динамо-Киев", что помогло Суркису и Медведчуку без излишних затрат стать владельцами всемирно известного клуба - гордости украинцев. В последние годы Суркис обзавелся контрольными пакетами акций пяти из семи приватизированных облэнерго, что стало поводом для громкого скандала и попыток Генпрокуратуры пересмотреть результаты приватизации облэнерго. Впрочем, конфликт был успешно "потушен" - аккурат после срочного создания "динамовского" штаба по поддержке кандидатуры Кучмы.
Третьим штабом руководили некогда днепропетровский банкир, а ныне - второй, гражданский муж дочери Кучмы Елены Франчук, нардеп и бизнесмен Виктор Пинчук (в качестве приданного за президентскую дочку он получил в управление две газовые компании "Интерпайп" и "Турботраст", а также ряд крупнейших трубопрокатных и ферросплавных заводов), а также сын председателя Службы безопасности Украины Андрей Деркач.
Вклад каждого из олигархов в дело победы Кучмы на выборах разновелик. Суркис и Медведчук фактически отделались финансовыми вливаниями, которые они "отбили" на приобретении облэнерго. Никакой избирательной тактики и деловой команды они не смогли предложить Кучме. Пинчук-Деркач сделали ставку на российских имиджмейкеров. В страну понаехало российских артистов-публицистов, труд которых оплачивался по наивысшему разряду. Однако, поскольку в основном использовались шаблоны, наработанные в росссийских выборных pr-кампаниях, их использование в Украине оказалось не столь эффективным.
Волков же пошел по третьему пути: у него уже был опыт организации избирательных кампаний, была энергичная команда, были средства, которые он использовал с максимальной отдачей. Поэтому многие признают, что успех Кучмы - именно заслуга волковского штаба.
Как уже отмечалось, все эти личности сейчас конфликтуют между собой на почве раздела рынка и близости к "Папе". Впрочем, явно это не выражается. По крайней мере, противоречий с Волковым никто не выказывал - слишком силен. И даже "беспредельщики" Суркис и Ко, развязавшие сегодня оголтелую кампанию против Юлии Тимошенко и правительства Ющенко в целом стремятся проявить пиетет в отношениях с Волковым. Более того, недавно сформировалась некая коалиция Волков-"динамовцы", координирующая усилия в вопросах, представляющих общий интерес.
21 августа произошла смена руководства Футбольной федерации Украины, президентом которой практически единогласно был избран Григорий Суркис. В числе новых вице-президентов федерации оказался Александр Волков. Как заявил Суркис, ему удалось собрать коллектив единомышленников, которым под силу решать самые сложные задачи. А поскольку футбол в Украине - это больше чем спорт, можно прогнозировать, что новая "футбольная" комманда будет бороться за победы не только на спортивных полях.
А первым объектом совместных действий и согласованных усилий вскоре должна стать украинская Генпрокуратура, которая дистанцировалась от одной и от другой команды, проявляя некую активность в расследовании дел и делишек как Суркиса, так и Волкова. Первый едва не пострадал после разбора итогов приватизации облэнерго. Второй - по "бельгийскому" делу. Только поддержка олигархов Кучмы в ходе последней президентской кампании спасла их от неминуемого возмездия. Сегодня наблюдатели усматривают попытки олигархов заменить генпрокурора Потебенько своим человеком. Для Суркиса это - заместитель генерального по "важнякам" Николай Обиход, для Волкова - экс-замгенпрокурора, экс-подследственный, экс-адвокат, а ныне - руководитель киевской прокуратуры Юрий Гайсинский. Последним его клиентом в адвокатскую бытность, кстати, был Волков. Гайсинский юридически "обосновал" правомерность открытия олигархом счетов в Бельгии. Если удастся свалить Потебенько, вполне возможен компромисс, в результате которого прокурорскую службу возглавит Обиход, а Гайсинский утешится местом первого зама генерального прокурора. Президент Кучма о Волкове Корреспондент "Комсомольской правды" в одном из предвыборном интервью с Леонидом Кучмой поинтересовался:
"- Не боитесь, что и против вас компромат нароют?
- Я могу честно смотреть в глаза любому. Если против меня что-то было бы, это давно уже пустили бы в ход.
- Но ваше окружение слегка пощипывают. Недавно ближайшего помощника обвинили в том, что он ведет бизнес, имеет счета за границей. На мой взгляд, Волков отвечал не слишком убедительно.
- Я не адвокат своему подчиненному, но могу сказать: да, до 94-го Волков был предпринимателем. На тот момент мы вместе практически не работали. Во время предвыборной кампании он поддержал меня. Став помощником президента, из бизнеса ушел. Во всяком случае, никто не скажет, что знает хоть одну фирму Волкова, работающую на Украине.
- Леонид Данилович, но вы же только что рассказывали мне о Лазаренко, о том,что он не подписал ни одной компрометирующей бумажки. Чем Волков хуже?
- Как говорят в Одессе, это две большие разницы. Мы знали, что "Единые энергетические системы Украины" принадлежат Лазаренко, о его банках тоже информацию имели... Нет, истории с Волковым мало, чтобы меня замазать...". МВФ о Волкове 20 января 2000 года влиятельная британская газета Financial Times со ссылкой на дипломатические источники сообщила, что США предложили президенту Украины Кучме исключить влияние на процесс принятия политических решений трех человек, которые участвовали в финансировании его избирательной кампании, в частности, Александра Волкова.
По данным киевского корреспондента газеты, американские официальные лица дали это понять Кучме на закрытых встречах, состоявшихся во время его последнего визита в Вашингтон в декабре прошлого года.
Financial Times, называя Волкова "менеджером и советником" Л. Кучмы, отмечала, что в отношении этого депутата ведет расследование полиция Бельгии в связи с обвинениями в участии в отмывании "грязных" денег и с возможными связями с российским криминальным миром".
Двух других влиятельных бизнесменов газета не назвала, отмечая лишь их причастность к торговле газом.
Financial Times при этом ссылалась на интервью Волкова украинской газете "Зеркало недели", в котором он отрицает свое участие в финансировании избирательной кампании Л. Кучмы с видами на дальнейшую выгоду для себя. "Мы помогали Леониду Даниловичу не потому, что рассчитывали получить политические дивиденды в будущем, а из политических убеждений", - цитирует газета Волкова, который вскоре получил статус депутата и неприкосновенность.
"Нестабильная финансовая ситуация в Украине может побудить Кучму учесть пожелания США",- считает Financial Times. Газета напоминает и о том, что Украина - третий по размерам американской помощи реципиент в мире и, кроме того, надеется на помощь американского правительства в вопросе о реструктуризации части внешнего долга.
29 января 2000 года заместитель главы МВФ Стенли Фишер на форуме в Давосе подтвердил факт не целевого использования украинской властью части кредитных средств Фонда в 1998 году. Как сообщила за несколько дней до этого опять та же Financial Times, по свидетельству Павла Лазаренко, сотни миллионов долларов кредитных средств МВФ были переведены на иностранные счета близких к Кучме людей. Лазаренко, в частности, сообщил американским властям, что 613 миллионов долларов из средств МВФ были переведены из Нацбанка Украины в декабре 1997 года и вложены в спекулятивные облигации правительства под 66% годовых. Около 200 миллионов прибыли были переведены в бельгийские и швейцарские банки на счета людей, близких к Кучме. На тот момент украинское правительство отрицало информацию о не целевом использование кредитов МВФ.
Следует заметить, что Кучма тогда не внял рекомендациям МВФ, потому именно сейчас скандал с махинациями вокруг кредитов МВФ продолжается. Мало того, что Украина по сей день так и не получила от Запада ни цента, она еще и вынуждена с позорным опозданием вернуть 100-милионный кредит, промямлив что-то невразумительное в свое оправдание (хотя, по правде говоря, следовало вернуть 200 миллионов). "Волчья" стая
Связи с юридическими лицами
ОЛЕКСАНДР ВОЛКОВ http://www.elitprofi.com.ua/olig/volkow.shtml
Цілком зрозуміло, що писати про Олександра Волкова - справа не з легких. І все ж... Олександр Михайлович Волков народився 30 квітня 1948 року у Києві. Його батько, Михайло Карпович, у роки Другої світової війни став Героєм Радянського Союзу. Тому дитинство Олександра Волкова минало у привілейованій родині. Хлопець не вельми дбав про своє майбутнє, а тому в школі не відзначався особливою старанністю. Батько вирішив, що хлопцеві пора зайнятися конкретною справою. Були хрущовські часи, у всіх на слуху був "Моральний кодекс будівника комунізму". Старше покоління вважало, що єдиним методом виховання молоді є залучення її до трудової діяльності, аби вберегти від західних впливів. Свою трудову біографію Олександр Волков розпочав у 16-річному віці з посади слюсаря-ремонтника Київського головпоштамту. У 1966 році поступив на заочне відділення технологічного факультету Київського торгово-економічного інституту. У 1970 році Олександра Волкова призвали до армійських лав. Служба проходила у спеціальній частині Московського військового округу. Не зовсім зрозумілим з біографії залишається два моменти: що означає "спеціальна частина" і чому Олександра Волкова було призвано в армію у 22-річному віці. Десь у цей же час його притягають до судової відповідальності за нанесення тілесних ушкоджень... Як би там не було, у 1972 році він закінчує інститут і з цього часу працює у торгівлі - переважно в агропоромисловому комплексі. Саме з цього часу у Олександра Михайловича таке ніжне ставлення до всього, що пов'язане з АПК. У 1975 році Олександр Михайлович закінчує без відриву від виробництва Київький народний університет економіки та організації торгівлі. Потяг до комерційної діяльності в Олександра Волкова прослідковувався ще у радянські часи. Подейкують, що на початку 80-х він мав серйозні неприємності - на дворі лютували андроповські морози, явно несприятливі для комерційної сфери. У 1989 році, дорісши у державно-торгівельній ієрархії до посади директора плодокомбінату Радянського району міста Києва, Олександр Волков вирішив створити свою першу легальну комерційну структуру - виробничий кооператив "Декор". Через два роки "Декор" увійшов до складу виробничо-комерційного об'єднання "ВГВ", на базі якого утворилося виробниче об'єднання "ВАМ". Обидва підприємства очолював Олександр Волков. Згодом з ініціативи Олександра Волкова утворилося кілька спільних підприємств: українсько-французьке ВТА (Всесвітнє торгове агентство), українсько-угорсько-голандське "Субіта", бельгійсько-українське "Белур". Компанія ВГВ створила також спільне українсько-італійське підприємство і відкрила у Києві на майдані Незалежності магазин "Rifle". Переважно увага Олександра Волкова зверталася на продукти харчування, одяг, автомобілі. До кінця 1992 року аграрний бізнес дав свої плоди: грошей було достатньо для того, аби створити власний телеканал. Спільно з компаньйоном Віктором Герасимовим (який нині активно займається нафтобізнесом) Волков створює телевізійну компанію "Гравіс" (назва - складне сплетення літер з імен і прізвищ засновників). Практично одразу ж заговорили про те, що даний канал є "кишеньковим" каналом прем'єр-міністра Леоніда Кучми: дійсно, Кучма дуже часто "світився" на "Гравісі". У 1993 році Олександр Волков стає членом Ради промисловців і підприємців при Прем'єр-міністрові України. У серпні того ж 1993 року телекомпанію "Гравіс" із легкої руки Олександра Волкова очолив 31-річний Віктор Лешик - колишній політичний оглядач Першого каналу. Подружня пара Віктор Лешик - Оксана Михайлова закріпили міцні позиції на "Гравісі" і сумлінно проводили в життя лінію Волкова. Згодом, коли Леонід Кучма стане Президентом, а Олександр Волков - його радником, Віктор Лешик очолить Національну телерадіокомпанію України. У 1993 році Олександр Волков став членом Української спілки промисловців і підприємців. Того ж таки року УСПП вирішила однозначно підтримувати на президентських виборах кандидатуру Леоніда Кучми. У цей час Олександру Волкову в виборчій кампанії майбутнього Президента відводилася не остання роль. У 1994 році він увійшов у керівництво УСПП. Капітал та інформаційна підтримка Волковим Леоніда Кучми - це одна зі складових майбутнього успіху кандидата. Під час виборчої кампанії не обійшлося без неприємностей для Волкова: 30 червня 1994 року Національна компанія з телебачення та радіомовлення вирішила суттєво скоротити час, виділений в ефірі для "Гравісу". Це майже миттєво викликало реакцію різноманітних структур, у тому числі міжнародних, які розцінили даний крок прихильної до Л.Кравчука Нацради як "наступ тоталітаризму". Одразу ж після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах 1994 року Олександра Волкова призначають помічником Президента України. У першому ж інтерв'ю для преси Олександр Волков похвалився, що демонстративно приїхав в Адміністрацію Президента на шестисотому "мерседесі" і з золотим годинником "Ролекс". На новій посаді Волков курує роботу з колами вітчизняного бізнесу. Згодом у інтерв'ю "Зеркалу недели" Волков говорив: "Через мене, як через помічника президента, проходять інвестиційні проекти з зарубіжними, зокрема з французькими, фзраїльськими, американськими фірмами чи підприємствами, що представляють країни Бенілюксу. Так сталося, що в адміністрації Президента з великого бізнесу - я один. Тому з діловими людьми розмовляю зрозумілою їм мовою. Я знаю, чого вони хочуть, чим вони дихають. Розумію їх проблеми. Я все це відчув на собі до 1994 року. І хочу їм допомогти..." Жодне рішення в економічній галузі протягом 1994 - 1998 років не пройшло повз увагу Олександра Михайловича. Завдяки цьому ім'я Волкова стало майже сакральним у середовищі бізнесменів. Кредити, інвестиції, банківські позики, апеляції до Президента - все було у його руках, у його владі. Майже по-грибоєдовськи: "В чины выводит кто и пенсии даёт? Максим Петрович!" Ставши помічником Президента, Олександр Волков залишив за собою 30% акцій "Гравісу", а решту поділив між колективом компанії. Водночас він формально припинив свою участь у численних створених ним же фірмах. Прийшовши у велику політику, Олександру Волкову необхідно було закріпитися, зміцнити свої позиції. Насамперед, Олександр Михайлович вирішив обома ногами стати на землі, тобто, у аграрній сфері. Почався новий переділ агроринку. Іноді він супроводжувався стріляниною, оскільки ряд осіб, наближених до екс-Президента Леоніда Кравчука, не бажали відступати без бою. Влітку 1994 року було важко поранено голову концерну "Украгротехсервіс" Володимира Бортника. Протягом першої половини 1994 року велися судово-міліційні "розборки" з головою правління агрофірми "Проскурів" Іваном Рудиком. Згодом Олександр Волков не лише став високим покровителем цих та інших осіб, задіяних у агробізнесі: Бортник і Рудик стали людьми, наближеними до Олександра Волкова. Протягом перших трьох років президентства Леоніда Кучми Олександр Волков не афішувався на широкій публіці. Кому було потрібно знати про існування Волкова - той знав. Знав, скажімо, Олександр Ткаченко зі своєю фірмою "Земля і люди". Знала Ганна Антоньєва з "Артемідою". Знав Євген Імас. Знали Володимир Бортник з "Украгротехсервісом", Людмила Супрун з "Інтернафтою", Ігор Шаров та Ігор Бакай з "Республікою"... У 1995 році Олександр Волков спільно з Вадимом Рабиновичем започатковують два нових проекти. Перший був суцільно бізнесовим і називався "Торгово-промислова палата "Україна - Ізраїль". Другий - комерційно-інформаційним, і носив назву "Телеканал "1+1". Партнером Олександра Волкова в обох випадках виступав громадянин Ізраїлю Вадим Рабинович. Протягом найближчих трьох років Рабинович буде одним із найближчих співробітників Волкова. Журналістка Юлія Мостова так охарактеризувала Волкова: "Його... можна назвати тінню Президента, людиною, що не грає в альтернативні політичні ігри і відданою главі держави рівно настільки, наскільки можна бути відданим такій фігурі, як діючий Президент". Грім грянув несподівано. 12 травня 1997 року народні депутати Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак оголосили у Верховній Раді України депутатський запит на ім'я Президента: "Нами в порядку статті 13 Закону України "Про статус народного депутата України" отримана інформація і матеріали (ксерокопії документів, фото) про відкриття Вашим помічником, Олександром Волковим, та іншими особами валютних рахунків у іноземних банках, створенні ними комерційних структур і проведення різноманітних фінансових операцій. Попередня перевірка Служби безпеки України (яка проводилася за нашим зверненням) підтверджує наведену інформацію. Як нам стало відомо, зацікавленими особами чиниться тиск на співробітників СБУ, які зайняті перевіркою. З метою всебічної і об'єктивної перевірки отриманої нами інформації, керуючись статтею 12 закону "Про статус народного депутата України", просимо Вас: 1. Доручити проведення перевірки голові Служби безпеки України В.Радченку. Ми готові надати допомогу в проведенні цієї перевірки. 2. Про результати перевірки і прийняте рішення просимо вас повідомити нам". На що розраховували Г.Омельченко та А.Єрмак? Очевидно, вони надто захопилися ідеєю кампанії "Чисті руки", задекларованої Президентом. Суть кампанії полягала у тому, що необхідно провести ретельні перевірки з тією метою, аби на жодному щаблі влади не залишилося людей, бодай якимось чином причетних до корупції. Олександр Волков одразу ж заперечив усі викладені факти, заявивши, що з 1994 року він не має причетності до діяльності бізнесових структур, а на його старих рахунках немає жодної копійки. Поведінку Омельченка та Єрмака він кваліфікував як бажання зайняти високі посади у силових структурах. До того ж Олександр Михайлович спробував - алаверди - скомпрометувати Омельченка, розповівши про його візити до Президента і випрошування посад. Назрівала війна компроматів, але парламентські вибори призвели до її затихання. Під час виборів Олександр Волков вирішив спробувати створити блок партій під назвою "НЕП" - "Народовладдя. Економіка. Порядок". До блоку увійшли Демократична партія України, лідер якої, Володимир Яворівський, обломавшись на хиткому "Мості", вирішив не випробовувати долю і не бавитися в ідеалізм та альтруїзм, а також Партія економічного відродження Криму. Собі Олександр Михайлович відвів скромне сьоме місце у партійному списку. Але у тому ж списку бачимо чимало давніх друзів Волкова - ще з часів УСПП. Скажімо, віце-президент УСПП, голова Української національної асамблеї підприємців Сергій Погорєлов, голова концерну "Украгротехсервіс" Володимир Бортник, голова Донецької обласної організації керівників підприємств Юхим Зв'ягільський, генеральний директор концерну "Орлан" Євген Червоненко, генеральний директор фірми "Мономах" В.Барабаш, голова правління агрофірми "Проскурів" Іван Рудик та інші бізнесмени. Але на виборах 1998 року НЕП зумів набрати лише 1.2% голосів виборців. Чи не тоді Олександр Волков вирішив, що майбутнє української політики - не за партіями, а за олігархічними групами? Поразка блоку не охолодила Олександра Волкова. Навпаки, він почав активніше діяти. Не перебуваючи у стінах парламенту, він мав чимало впливових осіб серед депутатів і міг з успіхом лобіювати свої інтереси. Вірність Олександру Волкову зберігала значна частина фракції Народно-демократичної партії. Він мав безсумнівний вплив на телекомпанії УТ-1, "1+1", "Гравіс", радіокомпанію "Європа-плюс". Частково під його впливом перебували Аграрна партія України, Партія регіонального відродження України, а після приходу в Демократичну партію України Ганни Антоньєвої - і значна частина членства ДемПУ. Волков міг опиратися на значну кількість бізнесменів, політиків, банкірів, які складали своєрідну "волковську гвардію". Станом на 1998 рік Волков став дійсно "непотоплюваним". Олександр Волков зумів вчасно зрозуміти принцип роботи механізмів, задіяних в олігархічних суспільствах. У 1994 році в оточенні Леоніда Кучми було двоє впливових представників столичного істеблішменту, "київського клану" - Олександр Волков та Дмитро Табачник. Решта "киян" підтримали Кравчука. Відповідно, Волков і Табачник згодом опинилися і в найближчому оточенні новообраного Президента, маючи реальні важелі впливу на прийняття важливих державних рішень. Однак Дмитро Табачник зробив дві помилки: по-перше, він занадто багато "світився", і цим самим акумулював на собі значний негатив, а по-друге - не зумів створити потужної економічної сили загальнодержавного значення, яка могла би стати гарантом успішної кар'єри її творця. Волков виявився далекогляднішим. Якщо Табачник вигравав у тактичних питаннях, то Волков працював на перспективу. Він спокійно спостерігав за ростом і падінням свого колеги, іноді, можливо, злегка допомагаючи йому - як у рості, так і у падінні. Від 1997 року Волков міцно посідає неформальний пост головного фаворита Президента. На довиборах до Верховної Ради України влітку 1998 року Олександр Волков пройшов у Верховну Раду по 208 (Козелецькому) виборчому округу Чернігівської області. У березні 1998 року тут пробував свої сили один із приятелів Волкова - екс-прем'єр-міністр України Віталій Масол, однак зміг посісти лише четверте місце. Волков виявився більш вдалим гравцем: він практично сходу зумів обеззброїти своїх суперників і набрав майже 80% голосів. Згодом ряд аналітиків радили: уважно вивчайте виборчу кампанію Волкова, бо саме за цим, відпрацьованим у Козелецькому окрузі, сценарієм відбуватимуться згодом вибори Президента України. Одним із перших запитань, які задали журналісти Олександру Волкову після його обрання до Верховної Ради, було: "Чи станете ви членом фракції Народно-демократичної партії?". Волков відповів без особливих вагань: "З політичними імпотентами не бажаю мати нічого спільного". Стало зрозумілим, що ні Президенту, ні Волкову народні демократи більше не потрібні. Розмови про політичне структурування суспільства, про роль партій виявилися й надалі розмовами. Місце, яке у нормальному суспільстві займають партійні організації, зайняли олігархічні утворення, що поєднували у собі все - бізнес, політику, мас-медіа... Народно-демократична партія відгукнулася на образу по-філософськи: "Що кому болить, той про те і згадує". Розпочинається "холодна війна" між Народно-демократичною партією та Олександром Волковим, який, ставши народним депутатом, змінив і свій офіційний статус в оточенні Л.Кучми - з помічників став радником Президента. Ця війна показала, що окрема особа як репрезентант потужного олігархічного синдикату в Україні може важити більше, аніж кількасоттисячна партія. У грудні 1998 року йде зі своєї посади глава Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов (за сумісництвом - заступник голови НДП). Порушується кримінальна справа проти сина голови НДП Анатолія Матвієнка. Починається активне розмивання фракції НДП у Верховній Раді. Дамоклів меч відставки навис над прем'єр-міністром Валерієм Пустовойтенком. Народних демократів за інерцією продовжують називати "партією влади", хоча насправді ініціативу перехопили інші політичні сили, не в останню чергу підсилені та організовані Олександром Волковим. Тактичний крок НДП - спроба публічного висунення вимог до Президента, на основі яких була би можливою підтримка кандидатури Леоніда Кучми на наступних президентських виборах - бажаного результату не дав: Президент рішуче заявив, що ні з ким не збирається укладати будь-які угоди. Натомість у грудні 1998 року стало відомо, що за ініціативи Олександра Волкова Президент розпускає Координаційну раду політичних партій і громадських організацій при Президентові України, а натомість створює Координаційну раду з питань внутрішньої політики. До складу Ради увійшли чимало відомих в Україні політиків. Однак у цій структурі майже не була представлена НДП (Сергій Куніцин та Зиновій Кулик у розрахунок не бралися - вони були присутні у цій структурі як посадові особи, а не як партійці, а Іван Плющ був включений у список без його згоди; до того ж Зиновій Кулик невдовзі полишив лави НДП, перейшовши у волковський “Демократичний Союз”). Більше того, у списку не виявилося багатьох людей, які би - за логікою - мали би там бути. Скажімо, Секретар Ради національної безпеки та оброни України Володимир Горбулін, Прем'єр-міністр України Валерій Пустовойтенко, Міністр закордонних справ Борис Тарасюк, глава Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов... Причину їхньої відсутності пояснювали дуже просто: всі ці люди перебувають у, м'яко кажучи, натягнутих стосунках з Олександром Михайловичем і тому перебувають на грані звільнення з займаних посад. Ще однією перемогою Олександра Волкова було усунення від активної діяльності на медіа-ринку та в оточенні Президента Володимира Сівковича. У вересні 1998 року Президент підписав указ про акціонування Національної телерадіокомпанії. Прогнозувалося, що найактивнішу участь в акціонуванні телебачення візьмуть три особи - Олександр Волков, міністр інформації Зиновій Кулик та креатура Волкова, президент НТРК В.Лешик. Однак у той час, коли "інформаційний триумвірат" святкував перемогу, радник Президента Володимир Сівкович добився, аби наступним своїм розпорядженням Леонід Кучма призначив президентом НТРК Миколу Княжицького – “людину Сівковича”. Це був серйозний удар по амбіціям Волкова. Телебачення фактично опинялося в руках його політичних суперників. Тим більше, що преса у цьому зв'язку заговорила про падіння рейтингу Олександра Михайловича в оточенні Президента. Волков не звик до таких поразок. На початку листопада 1998 року він, мобілізувавши всі зусилля і використавши як привід спробу Княжицького усунути з ефіру найбільш пропрезидентську програму "Сім днів" (у ролі ведучого - ультралояльний Вадим Долганов), знову повертає все на свої місця. Сівковича було усунуто. Княжицького - піддано опалі. Більшість співробітників Першого загальнонаціонального каналу, набраних у штат Княжицьким - звільнено. У крісло президента НТРК пересів міністр інформації Зиновій Кулик. Саме міністерство було ліквідовано. Волков знову відновив свої позиції. Свята перемоги над Сівковичем не змогла засмутити навіть суперечка з давнім компаньйоном Вадимом Рабиновичем. У жовтні 1998 року Рабинович заявив, що він повністю відходить від участі у проекті "1+1". Таким чином, Волков позбувся ще одного приятеля, однак здобув потужне джерело впливу - найпопулярніший канал українського телебачення. У грудні 1998 року журнал "Компаньйон", досліджуючи ступінь впливовсті тих чи інших політиків та фінансистів на хід прийняття рішень Президента, писав: "На перше місце... нашими інтервьюерами був поставлений народний депутат Олександр Волков. Таку високу оцінку експертами діяльності пана Волкова можна пояснити рядом тактичних перемог останнього, у результаті яких було послаблено вплив на Президента України лідерів інших лобістських груп. Отже, до тактичних перемог Олександра Волкова можна віднести: створення при Президентові України Ради з внутрішньої політики, звільнення Президентом Євгена Кушнарьова з посади голови президентської Адміністрації, кадрові зміни у керівному складі Демократичної партії України, що готуються, припинення активної діяльності на державному ТБ Володимира Сівковича". Це був своєрідний підсумок останнього кварталу 1998 року. У 1998 році Олександр Волков відсвяткував своє 50-річчя. Своєрідний проміжний фініш, час підбивати підсумки. Волков на цей час став фактично другою людиною в державі. А за впливовістю, можливо, навіть першою. У коридорах влади жартували, що настрій Леоніда Кучми залежить від того, хто останнім вийде з його кабінету. Як правило, останнім виходив саме Волков. Всесильний політик, бізнесмен великого масштабу. Чудовий сім'янин: молодша на 11 років за чоловіка дружина Алла Петрівна, дві доньки - двадцятирічна Ніна та тринадцятирічна Олександра... Що ще, здавалось би, потрібно для повного щастя? Із початком 1999 року Олександр Волков активно включився у виборчу кампанію, допомігши Леонідові Кучмі стати Президентом у 1994 році, він вирішив знову вийти у електоральний театр у ролі продюсера та імпресаріо свого улюбленого актора. З цією метою було сторено Всеукраїнський благодійний фонд "Соціальний захист", у роботі якого були задіяні такі поважні люди, як голова Нацбанку Віктор Ющенко, академік Олександр Шалімов, академік Іван Курас, екс-прем'єр-міністр Віталій Масол, віце-спікер Віктор Медведчук. Фонд впритул зайнявся підготовкою до виборчої кампанії. Протягом короткого часу відділення Фонду було розгорнуто у всіх обласних та районних центрах України та Автономної Республіки Крим. Щоправда, і тут не обійшлося без певних сумнівів і підозр з боку політиків і журналістів. Сергій Рахманін, скажімо, писав: "Колеги Олександра Михайловича по лобістському бізнесу назойливо навіюють главі держави, що його колишній помічник йому зраджує. Що пан Волков має намір зробити ставку у перегонах-99 на спікера, а не на Президента. Сам пан Волков у цій ситуації майже напевне повинен переконувати пана Кучму, що він і досі вірний присязі. А з Ткаченком якшається в ім'я інтересів Президента - контролює ситуацію у суміжному цеху". Як би там не було, але неозброєним оком було видно, що у Олександра Волкова та Олександра Ткаченка дуже теплі стосунки, які підкріплені і спільними економічними інтересами. Ситуація у стосунках між Ткаченком і Волковим змінилася у травні 1999 року, саме тоді, коли Ткаченко зробив спробу висунути свою кандидатуру на президентських виборах. На прохання ряду видань Волков заявив, що Ткаченко навряд чи висуне свою кандидатуру і навряд чи заяви деяких лідерів СелПУ з цього приводу можна сприймати всерйоз. Відчувалося, що Волков розгубився: він не сподівався від Ткаченка такого кроку. Волков зробив ставку на Кучму і вирішив грати свою гру до кінця. Ткаченка така позиція свого колишнього партнера розлютила: "Та хто він такий, цей Волков, аби давати коментарі? Волков є лише Волков - і не більше", такою була офіційна відповідь Олександра Ткаченка. На початку 1999 року Олександр Волков здобуває ще кілька великих перемог. Скажімо, йому вдалося розмити середовище НДП і створити свою депутатську групу "Відродження регіонів". Йому вдалося перехопити ініціативу у ДемПУ і добитися, аби партію очолила Ганна Антоньєва. Йому вдалося поставити своїх людей на губернаторські пости у ряді областей України. Йому вдалося добитися, аби агропромисловий комплекс України очолив саме Михайло Гладій, а Адміністрацію Президента - Микола Білоблоцький. Нарешті, у травні 1999 року Олександр Волков створює партію “Демократичний Союз” (після легкого конфлікту з Г.Антоньєвою), яка виникла переважно на грунті Фонду "Соціальний захист". Очолив партію історик О.Рафальський – декан історичного факультет Кіровоградського педуніверситету. Сам Волков сидів у президії з'їзду (який відбувся без участі ЗМІ), а також увійшов до правління партії. Коли виникло питання про реєстрацію партійної структури, Олександр Михайлович скромно попросив, аби цю справу доручили йому: він, мовляв, найде необхідні важелі, аби вплинути на Мінюст і зареєструвати партію у найкоротші терміни. У червні 1999 року проти Волкова було висунено чергове звинувачення. Невгамовні депутати О.Омельченко та А.Єрмак повідомили: згідно з офіційним листом прес-секретаря Брюссельського суду Жоса Кольпена суддя Коллет Кальоверт висунула звинувачення проти О.Волкова у відмиванні ним "брудних грошей". За ухвалою судді заблоковано валютні рахунки Волкова і рахунки його комерційних структур, відкритих ним у 1994 - 1997 роках, на яких нараховувалося 135 млн. бельгійських франків (близько 4 млн. США), а також арештовано престижні автомобілі й нерухомість Волкова в Бельгії. Народний депутат Сергій Терьохін з цього приводу висловився наступним чином: "Я пам'ятаю свою розмову з послом Бельгії. Він із широко відкритими очима говорив: "Пане Терьохін, я нічого не розумію. Мені зараз міністерство юстиції Бельгії надіслало депешу, згідно з якою я маю розіслати по всіх країнах Шенгену заборону на право помічника Президента в'їжджати у ці країни! Що це таке? Чому у вас про те ніхто не пише?". 17 червня 1999 року Верховна Рада України створила спеціальну слідчу комісію з розгляду діяльності народного депутата Олександра Волкова. За створення такої комісії проголосували 271 народний депутат. Як зіронізував тележурналіст Сергій Набока, одного разу вже було створено одну парламентську комісію, яка, заглибившись у документи і побачивши розмах справи, тихенько саморозпустилася. Чи не станеться подібна ситуація і цього разу? Народний депутат І.Осташ вважає, що Волков став жертвою інтриг у середовищі довкола Президента і що "є політичне благословення "справи Волкова" за межами парламенту". О.Ємець вважає, що "не можна виключати чинник внутрішніх суперечностей між тими чи тими фінансово політичними групами в парламенті, котрі прагнуть ослабити одна одну". Восени 2000 року справа розв'язалася: Генеральний прокурор України Михайло Потебенько заявив, що факти є надуманими і справа порушуватися не буде. У листопаді 1999 року Олександр Волков відсвяткував перемогу Леоніда Кучми на президентських виборах. Здавалося, його становище максимально зміцнилося. Він двічі виграв президентські вибори! Адже саме Фонд “Соціальний захист” найбільше доклався до мобілізації сил на підтримку Леоніда Кучми. У руках Волкова опинилися важливі важелі. Під його вплив потрапили фракція “Відродження регіонів” та ряд партій. Під його опікою виходили популярні журнали “ПіК” та “Лидер”. Він створив найпотужнішу базу даних, в якій було враховано все – від кількості лазень в глухих поліських селах до рівня критичності і опозиційності матеріалів, підготовлених тим чи іншим журналістом. Подібною базою даних не могли похвалитися навіть правоохоронні органи. Він розробив цілу науку про виборчі технології і зацікавився питаннями ідеологічними (у 1999 році Волков підготував дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата політичних наук – дисертація була присвячена саме питанням ідеології). Зрештою, Волков задумався над тим, аби створити потужний партійний блок, до якого мали би увійти ДС, СДПУ(о), ДемПУ, ЛПУ та АПУ. Почалися навіть приготування до урочистого створення блоку. В окремих регіонах було підписано декларації намірів... Одразу ж після виборів у Волкова запитали, на який пост у державній ієрархії він претендує. “Ну, не знаю… Прем'єр-міністр, Глава Адміністрації… Все не те. Залишуся просто Волковим – теж непогана посада”, - заявив Олександр Михайлович. У цей же час Олександр Волков виступив серед ініціаторів проведення Всеукраїнського референдуму, результати якого мали обмежити роль парламенту в Україні і зміцнити позиції Президента. Складалося враження, що Волков став фанатом Кучми. Всі свої дії він скеровував на перетворення Президента на “Боголюдину”. У період підготовки до референдуму Волков також включився у кампанію з усунення лівих сил від керівництва парламентом. “Права революція” пройшла напрочуд легко, і Волков навіть на певному етапі розгубився: а чи є й надалі доцільність проведення референдуму? Виявилося, що доцільність була. Результати референдуму (під час якого були застосовані ті ж технології, що й на виборах Президента) ніхто не наважився назвати достовірними. Всі розуміли, яким чином були досягнуті абсолютно нереальні показники. Проте тепер Президент вже мав практично необмежену владу. Тінь Волкова виразно проглядається у багатьох подіях сучасності. Розвал “Канівської четвірки” напередодні виборів 1999 року? Ну хто сумнівається у тому, що тут доклався Волков? А хто переконав Петра Симоненка не знімати своєї кандидатури на користь Олександра Мороза? І хто створив цілу істерію довкола лівої загрози в Україні у той час, як ліві могли становити загрозу хіба лише собі самим? Чи хто порадив Президенту призначити на пост Прем'єр-міністра саме Віктора Ющенка? А потім допоміг провести цю кандидатуру через Верховну Раду? Всюди і скрізь вбачається постать Олександра Михайловича. У одній із статтей Волков пожалівся, що його, мовляв, прозвали “директором-розпорядником” Верховної Ради. Цікаво, і чого б то? Щоправда, Волков допустив і суттєву помилку, яка може йому дорого коштувати. Він погодився на те, аби Юлія Тимошенко посіла пост віце-прем'єр-міністра. Можливо, він розглядав “Леді Ю.” як тимчасову фігуру, яка “відповість” за газові борги і кінцево себе скомпрометує. Але у даному випадку він помилився… Здається, найшла коса на камінь. Волков став також першим, хто озвучив бажану для Леоніда Кучми думку: “Ще не ясно, за якою Конституцією ми обирали нинішнього Президента. Ви ж знаєте, що коли його обирали вперше, - Конституції не було, а саме у Конституції 97 року написано, що Президент може обіймати посаду не більше двох термінів. А закон не має зворотньої сили”. День 52-річчя Волкова співпав із Різдвом Христовим. З цього приводу в Україні жартували – мовляв, яки зі свят є більшим? Українські політики навперебій змагалися у риториці. Леонід Кравчук захоплювався: ”Волков такий азартний, темпераментний, і очевидно, що гра для нього в житті – це все”. Олексій Кучеренко (який невдовзі став Запорізьким губернатором) говорив, що для нього “Волков насамперед це мужик з великої літери, справжній. Дуже ввічливий і коректний у спілкуванні з колегами. Бажаю йому і далі бути мужиком”. Навіть Лесь Танюк говорив, що “нерідко завдяки Волкову розумієш, що ми серед людей працюємо, а не серед вовків”. А іронічний Олександр Мороз не оминув нагоди сипнути вбік Волкова жменю кпинів: ”Статус дня народження Волкова як загальнодержавного свята не викликає сумнівів. Думаю, що скоро він підніметься до статусу загальносвітового, коли відзначити подію захочуть всі ті друзі Олександра Михайловича, які вже перебувають у еміграції”. Як кажуть, врекли. Останнім часом справи Волкова дещо похитнулися. Рідшає фракція “Відродження регіонів” (із неї вийшов, скажімо, Дмитро Табачник). Фактично провальними для “Демократичного Союзу” були літні довибори до Верховної Ради – Зиновій Кулик у Львові не пройшов до парламенту, Ігор Бакай, пройшовши, вирішив іти у фракцію “Реформи-Конгрес”. Після вражаючих цифр на президентських виборах і на референдумі, здавалося б, ДС застраховано від будь-яких програшів. Тобто, стався якийсь збій і потрібно переглянути стратегію і тактику? Але, як писалося на перстені царя Соломона: “І це мине”. Попри все, Олександр Волков покищо залишається найближчим і найвідданішим другом Президента. Але невідомо, чи зумів він створити для себе гарантії безпеки і "непотоплюваності".
Смерть Гонгадзе — драбина до влади? Чи причетне до загибелі журналіста головне кланове угруповання України, що утвердилося в 2000 році
За роки, що минули з часу смерті Георгія, у нашій політиці і журналістиці виробилися певні критерії оцінки цього загадкового вбивства, які стали по суті догмою. Мабуть, тому будь-які відхилення від усталених стереотипів розцінюються відразу ж як чергова спроба «відбілювання» основних фігурантів касетного скандалу. Проведено різноманітні розслідування, написано книги, але так і не знайдено відповіді на запитання: «Чому вбили Георгія Гонгадзе? Кому це було вигідно? Хто, які дивіденди отримав завдяки касетному скандалу?». Цього не робили, очевидно, тому що йти у фарватері загальновідомих фактів набагато простіше, ніж аналізувати, співставляти їх і робити висновки, які можуть суперечити загальноприйнятим. Як наслідок — ми й досі не можемо вийти із зачарованого кола варіацій на тему однієї і тієї ж версії, озвученої Олександром Морозом з парламентської трибуни понад чотири роки тому, яка, в свою чергу, базується на записах розмов у кабінеті тодішнього Президента України, зроблених начебто майором Мельниченком. Безперечно, дана публікація не претендує на істину в останній інстанції, а те, про що йтиметься далі, лише одна з версій. У ній не досліджується мораліте колишнього керівництва держави, оскільки про нього сказано вже чимало. При цьому, хотів би наголосити, в статті використано лише загальнодоступні, відкриті джерела інформації. По суті, це спроба комплексного підходу та аналізу сукупності фактів та факторів, які, на перший погляд, начебто не мають прямого відношення до трагічних подій 16 вересня 2000 року. Однак коли зібрати всі ці розрізнені«пазли» на одному «столі», то вимальовується картина, від якої дійсно стає моторошно. Навіть якщо ти знаєш або здогадуєшся про те, як людські долі і життя стають розмінною монетою у великій політиці та в інтригах на владному олімпі.За що «замовили» Георгія? Почнемо з того, про що понад чотири роки говорять між собою журналісти, але ніколи не висловлюють свої думки з цього приводу у ЗМІ. Тобто йдеться про те, чи дійсно причиною загибелі Георгія стала його журналістська діяльність та опозиційність до тодішнього гаранта. Запитайте про це його друзів, добрих знайомих або навіть народних депутатів України, з якими він спілкувався за чашкою кави. У більшості випадків ви не почуєте підтвердження версії, яка досі вважається основною. А ще краще просто сісти за комп'ютер і проаналізувати архів «Української правди» з перших днів її появи в iнтернеті, ініціатором створення і керівником якої був Гонгадзе. Перший випуск «УП» припадає на 15 квітня 2000 року. Протягом цього місяця сайт оновлювався лише чотири рази, у травні тричі і лише з першого червня — щоденно, крім неділь. А вже 11 липня, менше ніж через три місяці після першого виходу, в УП з'являється кореспонденція під промовистою назвою «Полювання на Гонгадзе?» Через два дні після цього Георгій пише відкритого листа Генпрокурору Михайлу Потебеньку про знахабнілу поведінку правоохоронців, які протягом двох тижнів «активно проводять збір інформації у людей, що знають мене... провели дізнання у моїх сусідів, а також у моєї матері на предмет моєї діяльності та способу життя» тощо. Коли врахувати, що за Георгієм почали стежити за кілька тижнів до цього листа, то виходить, що ще у другій половині червня ним усерйоз «зацікавилися» спецслужби. Але що ж такого страшного «накопала» «УП» менш ніж за місяць свого існування (перша розмова «з-під дивана», де згадується прізвище Гонгадзе, датується 10 травня. — Авт.)на тодішнього Президента, що могло викликати його гнів та роздратування безпосередньо діями Георгія або його видання? Смію стверджувати, що нічого. Більше того, в одній із перших публікацій за 17 квітня «Захід — Росія: всі при своїх» один з нечисленних на той час авторів «УП» пише: «...можна, як і раніше, вважати, що Кучма — трагедія України, але дай Бог йому здоров'я і врятуй від непередбачуваних ситуацій у країні — смертельного герцю за владу і виживання, в якому зійдуться хазяї життя, квола держава може не витримати...» Загалом у публікації є кілька цікавих розмірковувань стосовно того, чому Віктор Ющенко не міг балотуватися на посаду Президента України в 1999 році і хто зацікавлений у тому, щоб він і надалі залишався у «підвішеному» стані протягом свого прем'єрства. Аналізуються також причини активного мусування в політколах теми здоров'я Леоніда Кучми та його ймовірного наступника. І якщо дійсно комусь могла не сподобатися публікація, то це передусім лідерам СДПУ(о). Зокрема, такі висловлювання: «Близьке наступництво обговорюється у навколополітичних колах і політичних кулуарах у світлі спроб міністра Кравченка за підтримки головного адміністратора Литвина наступити на «хвости» панів Волкова, Суркіса та інших. Але особливої пікантності процесові надає та інформація, ніби бажаним ставлеником олігархів є видатний борець із корупцією секретар РНБО Марчук (раніше керівник фракції об'єднаних соціал демократів у Верховній Раді, з ініціативи якої було створено парламентську комісію з перевірки головної фінансової установи держави. Керівник комісії Віктор Суслов, виконавши «замовлення» з дискредитації тодішнього голови Нацбанку Віктора Ющенка, теж поповнив ряди СДПУ(о). — Авт.) І далі: « Так само є незаперечним той факт, що панам олігархам у разі дострокових виборів ставити просто ні на кого, крім розкрученого і прирученого Марчука, бо під Кравченком вони будуть у кращому разі лежати, в гіршому — сидіти...» І як резюме до цієї статті вже згадуваний вислів про те, щоб Бог дав здоров'я Кучмі. По суті лише напередодні зникнення Георгія видання вмістило дві кореспонденції, які можна вважати критичними відносно тодішнього глави держави. Саме на цей час припадають і скандальні передруки з російського видання про Олександра Волкова. Складається враження, що з Гонгадзе хтось намагався посилено, ударними темпами ліпити образ опозиційного журналіста саме напередодні його загибелі і давав наводку на можливих її винуватців, якщо згадати про дзвінок у грузинське посольство та листи покійного убопівця Гончарова. Щоправда, були серед політичного істеблішменту фігури, які постійно знаходилися у полі зору «Української правди». Найчастіше з перших днів її створення перепадало одному з лідерів СДПУ(о). Лише у червні, коли сайт почав оновлюватися щоденно, «УП» за 9 днів вмістила п'ять матеріалів, які прямо чи опосередковано виставляли Григорія Суркіса та його соратників у непривабливому світлі. Перший з них, досить великий за обсягом, «Російська преса розказує всю правду про Григорія Суркіса» анонсується словами: «...нам видалися цікавими деякі факти з життя Григорія Суркіса, про які досі ще мало хто знає». Через п'ять днів на сайті «УП» з'являється кореспонденція «Суркіс проти Нацбанку і уряду». Потім «Три «С» української політики», де у непривабливому світлі подаються події, що супроводжували 15-й з'їзд об'єднаних соціал-демократів, а ще через чотири дні стаття за підписом Георгія Гонгадзе «Антропологія свідомості». В останній автор досить саркастично оцінив як манеру поведінки, так і аргументи народного депутата Суркіса під час його дискусії в прямому ефірі з тодішнім віце-прем'єром України Юлією Тимошенко. А редакційний коментар у цьому ж випуску вийшов під заголовком «Подолавши огиду, Тимошенко прийшла на ефір з Суркісом». Словом, якщо дотримуватися версії, що Георгію помстилися за його критику, а також врахувати, що «помста — це страва, яку подають холодною», то в замовники першим ділом можна було записати аж ніяк не Леоніда Кучму. Однак при цьому слід взяти до уваги, що сайт «Української правди» за п'ять місяців відвідало менше 10 тисяч осіб. Це те ж саме, що раз на місяць видавати по одній газеті тиражем дві тисячі екземплярів. Резонанс від такого видання, по суті, нульовий. Крім того, існує неписане правило, яке добре відоме не лише журналістам: «Їх, як і свідків будь-якого небезпечного злочину, прибирають не за те, що вони вже сказали, а за те, що можуть розповісти». Винятком може бути хіба що публікація, внаслідок якої процвітаючий бізнесмен, політик або політична сила втрачає все. Тому коли за основу брати версію розправи за професійну діяльність, то в могилах, вибачте за чорний гумор, ще до Гонгадзе повинна була лежати добра половина колективів газет «Сільські вісті», «Свобода», «Грані», радіо «Континент», «Свобода» та багато інших представників різних центральних і регіональних видань. Але, як свідчать «плівки Мельниченка», помститися за критику на найвищому державному рівні вирішили чомусь саме Георгію Гонгадзе. Чому? Можливо, відповідь лежить за межами версії, в полоні якої тривалий час перебуває суспільство? А причиною трагедії, що сталася чотири з половиною роки тому, була не лише професійна діяльність Георгія Гонгадзе? І доказовою базою цього можуть послужити все ті ж «плівки» та їх розшифровки. Причому не з книги майора держохорони Мельниченка «Хто є хто. На дивані президента Кучми», а перші — опубліковані в «Українській правді» 28 листопада 2000 року. Бо вони, на відміну від книги, ще не підігнані під версію Олександра Мороза, яка перетворилася для суспільства у своєрідні шори. А по-друге, при уважному аналізі даного документа, розміщеного на сайті «УП» під заголовком «Стенограма аудіозапису, який був отриманий О. Морозом від офіцера СБУ», виникає чимало запитань, відповідей на які немає і досі. Хоча, впевнений, їх наявність дала б можливість поглянути на події майже п'ятирічної давності дещо під іншим кутом зору. Як факти фальсифікуються під версії Для того щоб стало зрозумілішим, чому саме використовуватиметься стенограма від 28.11.2000 року, опублікована в «УП», проаналізуємо текст одного і того ж епізоду, так би мовити, з двох джерел. Спершу беремо книгу Миколи Мельниченка і читаємо короткий вступ автора та стенограму розмови з кабінету екс-Президента(тут і далі текст подається згідно з оригіналом, окрім нецензурщини, яку замінено крапками. — Авт.): «Обзоры прессы для Кучмы готовил его помощник Литвин, ныне председатель Верховной Рады. От него Кучма получал статьи Георгия, вместе с конкретными рекомендациями по устранению «проблемы». Судя по разговору, состоявшемуся где-то в мае 2000 года, незаконное воздействие на журналиста было в понимании собеседников абсолютно нормальным». Кучма: — Мне давай этого самого, по «Украинской правде», нужно решать, что с ним делать. Он просто оборзел уже. «Украинская правда»... тут просто, конечно, уже оборзел. Подонок, грузин, грузин этот. Литвин: — Гонгадзе или как его? Кучма: — Гонгадзе. Не, кто-то же его финансирует? Литвин: — Ну, он активно сотрудничает и с Морозом, и с «Гранями». Кучма: — В суд может дать, пусть юристы, да, подать в суд. Этим же прокуратура занимается? Литвин: — Я думаю Кравченко сказать, чтобы они другими методами подействовали. Кучма: — Депортировать его в Грузию и выкинуть его там на ... отвезти его в Грузию и кинуть.Чеченцы, нужно чтобы украли, и выкуп». А тепер цей же уривок у його первісному вигляді зі стенограми 2000 року. Кучма (розмовляє через переговорний пристрій з Литвином): — Добрий день. Литвин: — Добрий день. Кучма: — І ти мені давай це саме, по «Українській правді»... та будем вирішувати, що з ним робити. Він просто абарзєл же ж. Литвин: — Мені справу потрібно? Кучма: — Га? Литвин: — Справу затребувати. (Далі — нерозбірливо). Кучма: — Хорошо. Литвин: — Справу дєлаєм прямо в копії. Кучма: — Ні, мені справа не потрібна... (веде розмову з невідомим чоловіком) — «Українська правда», ну це просто вже... оборзєлі. Подонок, бл..., грузін, грузін. Невідомий: — Гонгадзе? Кучма: — Гонгадзе. Ну кто-то же его финансирует? Невідомий: — Ну він активно співпрацює з цим, з Морозом, з «Гранями». Я в суботу його з Матвієнком... Кучма: — В суд, може, тут нардеп, хай би юристи подали в суд. Це ж прокуратура, да? Невідомий: — Нєт, пусть Кравченко скажет на мєня i єщо на (незрозуміле слово — Горбанєєва чи Компанєєва) і Халандовіча. Кучма: — Просто... єсть какая-то... Департіровать його... в Грузію і викінуть там на ... Невідомий: — Отвєзтi єго в Грузію і кінуть там. Кучма: — Чєчєнцев надо, чтобі укралі єго і викінулі на ...». Передусім вступне слово автора не витримує ніякої критики. По-перше, Володимир Литвин на час виходу у світ «Української правди» працював керівником Адміністрації Президента і не міг готувати огляди преси просто за посадою. Бо, як кажуть, не «царська це справа». А по- друге, якщо це дійсно було на початку травня, то про які статті може йти мова, коли за цей час сайт «Української правди» оновився всього п'ять разів. Протягом цього часу на ньому з'явилося менше 10 публікацій, які спокійно можна втиснути у формат однієї районки на чотирьох сторінках. Серед них немає жодної статті, так би мовити, із «зубодробильною» критикою чи знущальними пасажами «а ля Коробова» на адресу гаранта. Атепер проаналізуємо обидва тексти, які відображають одну і ту ж розмову. Отже, з тексту в книзі можна зробити висновок, що саме Литвин вирішив діяти не через суд, а звернутися до керівника МВС Кравченка, щоб той вплинув на журналіста «іншими методами». Однак iз першої розшифровки плівок, яка чотири з половиною років тому потрапила у ЗМІ, чітко зрозуміло, що ця ідея належить «невідомому», який у той час перебував у кабінеті Леоніда Кучми. Причому цей «невідомий» у курсі всіх справ, у тому числі знає не лише прізвище Гонгадзе, а й про його співробітництво з Морозом, «Гранями». Можна б, звичайно, зробити скидку на те, що вислів помилково приписаний у першому варіанті розшифровок невідомому, якби не одне «але». А саме: слова «Нєт, пусть Кравченко скажет на мєня і єще на (незрозуміле слово — Горбанєєва чи Компанєєва) і Халандовіча» ніяк не можуть належати Литвину. Оскільки з них напрошується висновок, що розмову з Леонідом Кучмою веде один з підлеглих Кравченка, який називає прізвища своїх колег з МВС, котрі спільно з ним можуть «зайнятися» журналістом. Йому ж належать слова про те, що Георгія треба вивезти в Грузію і кинути там. Тому стенограму розмови тодішнього Президента зі своїм керівником адміністрації, подану в книзі Мельниченка, можна розцінювати не просто як підробку, а як грубу фальсифікацію фактів з метою підставити Литвина. І не лише підставити, і не тільки його. Але про це дещо пізніше. А зараз проаналізуємо ще кілька записів «з-під дивана» і те, як вони подані в книзі. Один з найцікавіших, оприлюднених у листопаді 2000 року в «УП», чомусь взагалі не потрапив до книги Мельниченка. Це стосується другого епізоду. Приведемо його частково: Кравченко: — Я... щось прізвище таке... Кучма: — Ну подонок, бл... висшей мєри. Кравченко: — Гонгадзе. Він у нас уже десь проходив... Кучма: — Га? Кравченко: — Він проходив десь. Пошукаємо. Кучма: — Значить, те, що він пише весь час у якусь «Українську ж там правду», її в інтернет шурує, розумієш? Ну хто його? Фінансує хтось. Кравченко (нерозбірливо): — У мене люди (нерозбірливо, можливо, контррозвідка?). Кучма: — головне — треба його, я кажу, на зразок, так Володя каже, треба щоб чеченці його вкрали і вивезли його в Чечню на... і викуп попросили. Кравченко: — Та ми його десь, я вам скажу. Та це такі люди (сміється) капітальні. Кучма: — Ну а його в Грузію відвезти та і все». Хіба можна на підставі лише слів «так Володя каже» звинувачувати в чомусь Литвина? Не кажучи вже про відсутність прізвища неназваної особи. Не знаю як кого, але мене одразу ж насторожила подача розмови з Юрієм Кравченком. Не кажу про можливий монтаж, а про те, що стенограму запису подано не в повному обсязі. Адже тодішній керівник МВС говорить: «Я... щось прізвище таке». Це, по суті, відповідь на запитання, яке йому поставив співрозмовник про Гонгадзе. Тобто міністр, як свідчать подальші його слова, після короткої «характеристики», даної Георгію Президентом, просто не чув цього прізвища і пообіцяв «пошукати». Більш ніж дивним у даній ситуації видається те, що один з «невідомих», який, за логікою, є підлеглим Кравченка, розмовляє з Леонідом Кучмою про журналіста і лише після цього завдання одержує сам міністр. Тому, очевидно, Володимир Литвин має повне право сьогодні вимагати оприлюднення всіх так званих записів Миколи Мельниченка, а не вибірково, як це робилося протягом останніх років iз певною метою. Він прекрасне знає, що говорить. Шкода тільки, що в ті часи він не вказав своєму патрону на безпідставність гніву щодо Гонгадзе. Я можу навіть здогадатися чому. Бо знаючи «кухню» підготовки повідомлень ЗМІ для керівництва, можу стверджувати, що і сам Литвин не читав повністю жодного матеріалу «УП» до зникнення Георгія. Швидше, всього два-три речення, відмічених маркером, які, на думку тих, хто готував огляд, заслуговують уваги. А останні, до яких, напевне, дійшов відгомін гніву гаранта, раді були старатися і вишукували саме те, що «комусь» було потрібно. А можливо, навіть робили це за чиєюсь підказкою. І коли сьогодні Володимир Михайлович говорить, що в нього є своє бачення того, що відбулося понад чотири роки тому, охоче вірю. Думаю навіть, що це бачення правильне. Шкода лише, що у Литвина не вистачило часу проаналізувати все те, що затівалося ще до трагічних подій з журналістом. Мабуть, провів своє особисте розслідування і Юрій Кравченко, який міг би багато чого розповісти слідчим, якби не дві кулі, що обірвали його життя напередодні допиту в Генпрокуратурі. Все-таки колишній міністр був професіоналом, який пройшов усі щаблі службової драбини і з власного досвіду — як колишній працівник карного розшуку, департаменту кримінального пошуку, шеф кримінальної міліції — знав, що, як і де потрібно «копати». Та і Леонід Кучма за умови повного прочитання хоча б однієї публікації «УП» тодi як його налаштовували проти Георгія, напевне, не нервувався при одній згадці прізвища Гонгадзе. Стосовно тодішнього керівника СБУ Леонiда Деркача, то просто згадувати не хочеться. Про рівень його компетентності свідчить хоча б намагання переконати гаранта, що Єльцов з «України кримінальної» і Горшков з «Компромату. ру» — це одна і та ж особа. Хоча останній насправді є заступником керівника пітерського «Агентства журналістських розслідувань». Тож хай усі вони вибачають за наступний, не дуже поштивий підзаголовок цієї статті. Команда лохів на чолі з Президентом Отже, для того, щоб наблизитися до істини, передусім слід дізнатися, хто першим вклав у вуха Леоніда Кучми явно спотворену інформацію про «небезпечну» для гаранта діяльність Георгія Гонгадзе та створеної ним «Української правди»? А потім робив це неодноразово, підігріваючи неправедний гнів Президента щодо журналіста. Далі — хто був той «невідомий» з МВС, який, підігруючи главі держави, пропонував вивезти Георгія в Грузію і викинути там. Ніяких розшифровок «плівок Мельниченка» на цю тему немає. І, думаю, не буде. Чому? Передусім тому, що через «стимуляторів» гніву Кучми набагато простіше вийти на тих, хто стояв за ними і тією диявольською комбінацією, що розігрувалася 2000 року в адміністрації Президента та за її межами. Стосовно «невідомого», то його вирахувати, очевидно, можна. Бо хто, приміром, з керівників МВС чи його департаментів міг спілкуватися у той час з Президентом? Очевидно, особа, яка володіла «специфічною» інформацією, якою, судячи з «записів Мельниченка», не гребував тодішній керівник держави. Такою людиною цілком міг бути шеф головного управління кримінального пошуку МВС генерал Пукач. І якщо генерал дійсно безпосередньо причетний і втаємничений у цинічну гру, про яку йтиметься далі, боюся, що живим у Генпрокуратурі його ніколи не побачать. Дехто вже висловлював думку, що Гонгадзе знищили «під плівки». Тобто, спершу записи розмов потрапили до рук тих, хто хотів скомпрометувати Президента, а вже потім, вiдштовхуючись вiд цього, було органiзовано вбивство. Цілком вірогідна версія, але, на мою думку, явно неповна. Передусім, виходячи з того, що сили, які стоять за цією трагедією, були активними розробниками і стратегами задуманої з далеким прицілом справи, а не пасивними спостерігачами за розвитком подій. Хіба не зрозуміло з безпричинного гніву та роздратування Кучми щодо Гонгадзе, якого не міг зрозуміти його тодішній прес-секретар, що ці настрої хтось активно підігрівав. Під записи розмов з матюками та погрозами на адресу Георгія господаря Банкової розлючували, стимулювали дати доручення Кравченку розібратися з «абарзєвшим» журналістом. Очевидно, добре вивчивши психотип гаранта, у тому числі й болісну реакцію на критику, його, наче теля на бойню, вели до початку касетного скандалу та безславного закінчення кар'єри. Перед цим, щоправда, добре «підігрівши» запущеними у загальнодержавному масштабі чутками про критичний стан здоров'я Леоніда Кучми та його майбутнього наступника. Велася велика гра, першою жертвою якої було обрано Гонгадзе. Випадково? Думаю, ні. Передусім Георгій був публічною фігурою. Як мені розповідав тодішній народний депутат України Ігор Пилипчук — частий партнер Георгія по каві у парламентському буфеті, — Гія був, швидше, політик, ніж журналіст. Не раз «засвічений» на телебаченні й радіо, з широким колом знайомств серед парламентаріїв, вітчизняних та зарубіжних політиків. До їх числа входив і тодішній посол США в Україні. Отже, резонанс від убивства був забезпечений. Але його організатори прорахували не лише це — сам факт загибелі журналіста мав закарбуватися в пам'яті й шокувати суспільство своєю цинічністю. Бо якщо сьогодні вже мало хто пам'ятає прізвища працівників ЗМІ, які пішли з життя внаслідок жорстокого побиття, від кулі кілера, інсценізованих нещасних випадків, то тіло Георгія було знайдено обезголовленим. Не для того, щоб його не впізнали, бо у такому випадку не було потреби кидати в могилу особисті речі. Та і «поховали» його так, щоб хтось якомога швидше знайшов. І зрозуміло чому — просто зниклий журналіст — це одна справа. А обезголовлене тіло як доказ злочинів вищого керівництва держави, зафіксованих на «плівках», — зовсім інша. Почерк виконання самого злочину дещо нагадує своєю «оригінальністю» отруєння Віктора Ющенка. Цікаво, що ще два роки тому газета «Грані-плюс» дала статтю під заголовком «Хто винуватий у смерті Гонгадзе? Той, хто має вбити Ющенка?». В основі публікації — анонімний лист працівників МВС, які звинувачують у вбивстві журналіста свого колишнього шефа Кравченка, котрий, очоливши Податкову адміністрацію держави, перетягує до себе колишніх колег по роботі. Мовляв, створюється новий «ескадрон смерті». Тобто цілеспрямовано йшов злив компромату, а точніше — давався хибний орієнтир для слідства та громадської думки на майбутнє у випадку смерті лідера опозиції. То ж чи не два роки тому було задумано усунення Віктора Ющенка як найімовірнішого кандидата і наступного Президента України. У зв'язку з цим сьогодні варто пошукати і авторів даного листа, який широко коментувався у багатьох ЗМІ, та дізнатися, хто за ним стояв. А сам заголовок публікації, на мою думку, дійсно був пророчим. І ще одне — Кучма у своїх розмовах весь час повторював одне і те ж слово: «грузін...грузін...грузін», «хай його вивезуть у Грузію». Значить, хтось «невідомий» акцентував увагу гаранта і на національності журналіста. Для чого? Щоб потім пожати ще й міжнародний скандал? До міжнародного аспекту ми повернемося пізніше, після аналізу того, що відбувалося понад чотири роки тому в Адміністрації Президента та поза її межами. У червні Георгій помітив стеження за собою, про його діяльність та спосіб життя розпитували у рідних, друзів і сусідів, безпричинно затримували співробітників видання. Навіть дружина журналіста пізніше стверджувала: «Я, звичайно, бачила, що за нами стежать, бачила людей, які стежать за квартирою... зникнення паспорта Георгія з помешкання і касети з автозаписуючого пристрою у телефоні було справою рук тих, хто за нами стежив». І тут виникають деякі «нестиковки». Якщо Гонгадзе почали «пасти» ще у червні, то це робилося, однозначно, без санкції Кравченка. Бо, як свідчить вищенаведений епізод розмови з гарантом, датований початком липня, він тоді ще не чув про Гонгадзе. Хто ж насправді «вів» Гiю? Причому робилося це наскільки демонстративно і непрофесійно, що мимоволі виникає думка про поголовний ідіотизм усіх працівників МВС. Але ж ми добре знаємо, що це не так. Тим більше, коли йдеться про доручення міністра, який, у свою чергу, виконував волю першої особи держави. Тому розмови про недосвідчених «топтунів» — учорашніх випускників міліцейської академії, які «прокололися», не витримують ніякої критики. Бо якщо кінцевою метою виконання вказівок гаранта було заплановане вбивство журналіста, спецслужби працювали б так, що ніхто не догадався б не лише про стеження, а й тіло Георгія ніколи б не знайшли. Врешті-решт могли інсценізувати самогубство, як це траплялося не раз, або смерть від захворювання, на що спецслужби великі мастаки. Очевидно, під майбутню версію «Кучма — Кравченко — Литвин — Гонгадзе» організаторам комбінації необхідно було засвітити факт стеження з наступним його розголосом, що і було зроблено за два мiсяцi до трагiчної розв’язки. Цілком імовірно, що і генерал Пукач вів подвійну гру, ставши «слугою двох панів». Виконуючи завдання міністра, він паралельно готувався до виконання зовсім іншого замовлення. Адже, як відомо, генерали кілерами не працюють і особисто стеження за «об'єктом» не ведуть. Але 16 вересня, за нещодавно оприлюдненими даними, він особисто з двома своїми міліціонерами взяв участь у вбивстві Георгія Гонгадзе. Чому? Мабуть, щоб обмежити число свідків. Бо, віддавши наказ на ліквідацію журналіста через підлеглих, він стикався з ризиком, що рано чи пізно це стане відомо міністрові. Останній, судячи з записаних розмов, збирався вчинити з Георгієм за звичною схемою залякування. Тому в Кравченка могло виникнути багато запитань до генерала. Участь же самого Пукача та найбільш відданих йому осіб у вбивстві Георгія стали гарантією мовчання усіх «пов'язаних кров'ю». У такому випадку Пукач міг сказати про «ексцес виконавця» або й взагалі не говорити Кравченку про вбивство, відповідно проінструктувавши своїх підлеглих. Приміром, ще 22 вересня 2000 року перший заступник міністра МВС Микола Джига в інтерв'ю «УП» не виключав, що Георгій може бути викрадений або взятий у заручники. «Ми сподіваємося, — сказав Джига, — що він живий і може десь бути «як заручник». Коли врахувати розмову, яку раніше вели між собою Кравченко і Кучма, то саме таке завдання, мабуть, і ставив глава МВС перед Пукачем. Той, можливо, доповів шефу про виконання, хоча насправді вчинив ми вже знаємо як. Враховуючи дружні стосунки між Кравченком і Джигою, якого Юрій Федорович двічі рятував від звільнення з роботи, він міг поділитися зі своїм товаришем версією про викрадення Гонгадзе. У принципі, подробиці можна дізнатися у самого Джиги. Якщо це було дійсно так, то Кравченко і сам не знав на той час про вбивство Георгія. У такому випадку зрозумілою стає і відповідь Леоніда Кучми, що журналіста «викрали чеченці» у його розмові з тодішнім Генпрокурором уже після зникнення Гонгадзе. Частковим підтвердженням даної версії може стати і неадекватна реакція міністра на звинувачення, висловлені депутатами на його адресу під час виступу в парламенті наприкінці 2000 року. Зокрема, гнівні випади Олександра Мороза міліцейський генерал намагався відбивати іронічними жартами, наче не сприймав усерйоз того, що відбувається під дахом Верховної Ради. Але йому стало не до жартів після того, як через ЗМІ пройшла інформація про невипадкове убивство журналіста керівником і офіцерами кримінальної розвідки. Для колишнього глави МВС, напевне, стала зрозумілою не лише картина задуманої комбінації, а й те, як його «підставило» найближче оточення. Однак поділитися своїми висновками у Генпрокуратурі в березнi —2005 Кравченко, на жаль, не встиг. Враховуючи, що генерал Пукач особисто супроводжував своїх «топтунів» на допити в Генпрокуратуру та інструктував, до їх свідчень слід підходити досить зважено. Цілком можливо, що саме з подачі Пукача вони «засвітили» Кравченка. А напередодні загибелі колишньому керівнику МВС могли повідомити, що і затримані виконавці, і сам Пукач даватимуть свідчення про вбивство Георгія за вказівкою міністра. У такому випадку Юрія Федоровича просто заганяли в безвихідь. Тому варто бути готовим до того, що виконавці «ексцесу» можуть бути нещирими у своїх зізнаннях, оскільки «легенда» для них заготовлена, можливо, ще чотири роки тому. Не слід також забувати, що генерала Пукача з-під варти випустили в Печерському суді, який давно вже одержав неофіційну назву імені Медведчука. Окрім того, серед заступників тодішнього міністра МВС, за висловом Леонід Кучми, була людина, наближена до лідерів об'єднаних есдеків. Тому не виключено, що в МВС існувала «тіньова група» високопосадовців, специфіка «роботи» яких не мала нічого спільного з професійними обов'язками. А щодо записки у кишені Юрія Кравченка, то вона дійсно могла бути передсмертною, якщо написана ним власноруч. Але не в загальноприйнятій на сьогодні трактовці. Кравченко міг носити її з собою, сподіваючись, що хтось здогадається про справжній зміст і відсіє полову від зерна. Зокрема, в частині «оточення Кучми». Описати ж, як усе було насправді, він не міг, бо така записка ніколи не потрапила б до рук слідства у випадку його вбивства. Не зайвим було б також з'ясувати мету його поїздки на збори «Партії регіонів» у Крим та коло осіб, з якими він там контактував. Бо людина, яка завжди позиціонувала себе як прагматика, а не політика, чомусь раптом вирішила побувати на політичній тусовці. Чи не було це спробою зустрітися з тим, хто має вплив на політичні сили, які готували «самогубство»? Закінчення див. тут
|
| | |
| | |
